Есе "Я пам'ятатиму"

Сьогодні ми з особливим хвилюванням хочемо поділитися з вами спогадом-есе "Пам'ятатиму", присвяченим світлій пам’яті нашого Героя — випускника школи, мужнього воїна та справжнього патріота України - Петра Наумука.

Є люди, чиє життя стає історією мужності, а пам’ять про них — болем і гордістю для цілої громади…

"Війна – це найбільше зло, яке не має виправдання, особливо, коли воно торкається дітей. З її приходом дитинство закінчується, поступається місцем страшній реальності. Діти війни – це не просто термін із підручників історії чи юридичний статус. Це живі душі, які бачать небо не в зірках, а в ракетах. Ці діти не обирали війну. Але вона оселилася в них: в очах, у пам’яті.

     Я бачу цих дітей щодня. Не на сторінках звітів чи в списках журналів, а в класі, за партами, з рюкзаками, більшими за їх плечі. Я – вчитель, і для мене діти війни – це не узагальнене поняття, а конкретні учні з власними характерами, думками, мріями. Щодня спостерігаю, як вони навчаються, спілкуються, радіють дрібницям, відкривають для себе світ, водночас, дорослішаючи раніше, ніж мали б. У їхніх питаннях з’являється не притаманна дітям серйозність, у поглядах – зосередженість, а іноді й втома. Проте вони залишаються щирими, допитливими, здатними мріяти та вірити у майбутнє.

Кожна дитина має свій досвід проживання цієї війни. Для когось - це тривалі розлуки з рідними, в інших – тривожні ночі, переїзди, нові школи. А для деяких війна стала усвідомленим вибором у вісімнадцять: захищати Україну, узявши на себе відповідальність, не за віком дорослу. Саме такий шлях для себе визначив випускник Самарівського ліцею Петро Наумук.

       Петро став моїм учнем, коли навчався у десятому класі. Війна увійшла в його життя саме в той час, коли плани на майбутнє лише починали окреслюватися. Я помічала, як у нього з’являється серйозність, якої не мало б бути в такому юному віці. Очі підлітка часто говорили більше, ніж слова: у них жевріла думка, яка назрівала поступово, але впевнено. Пізніше зрозуміла, що хлопець вже тоді носив у собі ту мрію, яка стане його дороговказом: стати на захист України. Поки ровесники обирали, куди вступати, він визначився: боронити рідний край в бригаді «Азов». Саме цей підрозділ був для юнака символом стійкості, незламності, професіоналізму. Він поступово і наполегливо готувався: вправи, тренування, загартовування. Навіть поїхав у Польщу на заробітки, щоб купити необхідне військове спорядження. Коли настав день повноліття, рішення, яке Петро обдумував і готував так довго, нарешті стало реальністю. Він пройшов відбір і підписав контракт, щоб служити Україні і бути там, де його мрія і підготовка знайшли своє справжнє призначення.

Передусім я пишалася його вчинком, але водночас у моєму серці поселився страх. Страх за те, що цей шлях буде суворим і небезпечним. Мені так хотілося захистити його від війни, проте в реальність повертало усвідомлення: він, у свої вісімнадцять, боронить від війни мене…

     Звістка про його загибель прийшла не одразу. Вона стояла на порозі свідомості, не наважуючись увійти. А коли увійшла – принесла тишу, не спокійну, а таку, що тисне на груди і не дає вдихнути на повні легені.

     Саме тоді у пам’яті, раптовим спогадом пролунали мої слова, які я так часто говорила Петру: « У тебе все попереду». І я казала. І я вірила. А тепер ці слова болять наче недомовлена молитва.

    Петро загинув на фронті, під час виконання завдання… Повернувся з позиції, але, замість перепочинку, добровільно пішов вдруге, щоб не залишати хлопців, для яких це був перший бойовий вихід. Він став щитом для тих, хто ще не знав, що таке війна, віддавши себе, щоб інші могли йти далі.

     Петру навіки 18… Він не встиг постаріти, помилитися по-дорослому, пожити для себе. Але зумів стати взірцем. Не з підручника. З життя.

Петро, своїм прикладом, навчив мене пам’ятати не лише про війну, а й про цінність життя, про вибір, про сміливість бути чесним із собою.

     Ця історія не має крапки. Вона має продовження – у кожному, хто прочитає її і задумається: ким я є, що я роблю і заради чого живу. Бо поки ми пам’ятаємо таких хлопців, як він, - ми знаємо, заради чого варто жити, вчити і берегти цю країну.

   Як вчитель, я й досі кажу: « У вас усе попереду», але тепер ще додаю «не бійтеся жити чесно, бо саме чесність перед собою робить життя справжнім – незалежно від того, скільки воно триває».

   Я пам’ятатиму його. Пам’ятатиму не тому, що він загинув, а тому, що він жив."

                                                 Альона ВАКОНЮК